Розповім вам про одного діда. Живе він в глухому присілку під закарпатським Попіваном. Майже в лісі

0
322

Андрій Боєчко

Мольфар Олекса.
( оповідка перша)

Розповім вам про одного діда.
Живе він в глухому присілку під закарпатським Попіваном.
Майже в лісі.

Звати його Олекса Дзвінчук.
Народився в 1930-му.
Жив далеко і високо в горах, тому війна до них в хату прийшла пізно — восени 1941-го, коли зайшли мадярські солдати і забрали корову.
Наказали щомісяця зносити в село курей, бринзу, сир і яйця і здавати то в комендатуру.
Взимку 42-го батько захворів і кілька місяців пролежав у ліжку, а навесні знову прийшли солдати, і через те, що батько не приносив харчі, спалили стайню. Забрали теличку, всіх свиней і курей.

Коли в 43-му з‘явився перший бандерівський рій, батько відразу пішов в ліс.
Дружину з сімома дітьми перевіз до брата в Ясиню.
Як тільки бандерівці організували в горах перший вишкіл — забрав туди Олексу.

Але оскільки хлопцеві було лише тринадцять, він в основному виконував розвідувальну роботу. Інколи приносив повстанцям їжу та передавав повідомлення. Мав псевдо Звін.
Бандерівці воювали не лише з німцями, їхніми мішенями були і поліцаї.

Справжню війну Олекса почав уже після закінчення Другої Світової війни, коли в гори прийшли загони НКВС.
Одного разу він помітив, як з совєцької комендатури виходить поліцай, який служив у німців і особисто розстрілював полонених бандерівців ще в 44-му.

Люди в селі пізніше розповіли, що той Василь вже влаштувався в нову комендатуру і навіть отримав «підвищення» — йому доручили дуже важливу роботу — виявити тих, хто допомагав бандерівським загонам і підтримував повстанців харчами.
Олекса вирішив вбити того поліцая і підірвати комендатуру.
Однак трапилося те, чого ніхто з гуцулів не чекав. Совєти почали масово вивозити з гірських сіл цілі родини. Просто заходили в хати, забирали людей і гнали іх в комендатуру.

Коли збиралося чоловік тридцять-сорок, — виводили дорогою за село в бік Ворохти. Лишали лише немічних і дуже старих дідів і бабусь.
За місяць в навколишніх селах людей майже не залишилося — всіх відіслали до Сибіру або в Казахстан.
Атакувати ці колони і звільняти людей було важко, оскільки в основному там були жінки і діти, а енкавеесники йшли в юрбі. Кілька разів бандерівці звільняли людей з полону, але то не приносило жодного результату. Жінки з дітьми поверталися в свої села або до рідних, де їх знову відловлювати і етапували.

Брали всіх і звідусіль. В 46-му Карпати вимерли.
Рій, в якому воював Олекса, постійно міняв місцезнаходження. Атакували комендатури, бойові підрозділи, тюрми.
Підтримка з боку людей була мізерною — молодих і здорових людей, які могли б допомагати, в селах не залишилося. Щодня прибували лише військові, головним завданням яких було знищення бандерівського повстанського руху.
В одному з боїв у лютому 47-го загинув батько.

З ним на той світ «пішли» ще шестеро повстанців.
Хоча напад на комендатуру був вдалим, бандерівці звільнили багатьох полонених, але всі ці люди були покалічені, і нічим вже не могли допомогти. В загоні залишилося лише семеро стрільців, які могли тримати зброю, хоча всі семеро неодноразово були поранені чи ушкоджені.
Зв’язку з іншими загонами не було давно.

Вирішили розійтися по селах, аби знайти нових побратимів та провізію.
Олекса рушив у Ясиню, де мешкали його брати і матір.
Але там родини вже не було. На місці хати — згарище. Про долю близьких ніхто нічого не знав. Сусідський дідусь, який жив у курнику, розповів, що бачив лише того Василя, що був колись поліцаєм у німців, ніби за день до пожежі він заходив у хату з трьома солдатами.
Вночі хата згоріла.. Але про долю її мешканців він нічого не чув.
Олекса вирішив будь-що дізнатися про долю рідних.
Добрався до свого села і почав вистежувати того Василя, ховаючись у стайні поряд з комендатурою.
Увечері, коли поліцай вийшов, пішов за ним.
Він не знав, де той тепер мешкає, тому побачивши, як Василь зайшов до якоїсь хати, вирішив дочекатися ночі, а тоді вже іти «на розмову».

Забіг до сусідської стайні і заховався у сіні.
Коли впала ніч, тихенько виліз зі своєї схованки.
Село спало, лише кілька віконець минали свічками. У Василя теж горіла свічка.
Олекса тихо підійшов до хати, зазирнув в вікно і побачив, що поліцай вечеряє.
Витяг «вальтера», різко відкрив двері, забіг до хати. Але там не було вже ані світла, ані зрадника…
Пролунав постріл, щось сильно вдарило в груди і Олекса впав..

Коли прийшов до тями, над ним стояли три тіні.
Вбрання було липке і важке, рук і ніг він не відчував.
Далі була якась лікарня, товарний вагон і барак.
І все це ніби уві сні. Він нічого не пам’ятав. Намагався згадати, і не міг. На лівій долоні були лише два пальці, на правій три.
Довгі роки він копав у Казахстані руду.
Шахта, конвой, нари і баланда.
Якісь люди. Замучені і ледь живі.

Пам`ять повернулася, коли йому було вже за тридцять.
В 1973-му його зввльнили.
Останні два роки він був прикутий до ліжка.
Туберкульоз.

Просто списали і просто викинули на вулицю.
Місяць він добирався в Україну.

Потягами. Без грошей і майже голий. Сорок кілограм кісток.
Якби не люди, помер би ще на вокзалах Караганди чи Брянська.
Коли дістався Карпат і побачив рідне село, знову відчув той самий поштовх у груди.
Там вже був ліс між згарищами. І жодної душі.

Олекса не став їхати до райцентру, де за правилами мав стати на якийсь облік, а відразу пішов у гори. На вулиці стояло літо, тому кращого житла, ніж ліс, він для себе не бачив.
Знайшов один з перших схронів, відкопав тайник з рушницею і кулями, назбирав грибів і ягід. Вийшов на полонину, зловив і здоів корівку.
Вперше за чверть століття поїв.

Вперше відігрівся і відіспався.
Все вперше.
В лісі він почав згадувати чого вчив його батько, що давав пити, коли він хворів, що прикладав до ран, як лікував біль в коліні, коли він упав з коня.
Збирав трави, сушив. Зрізав з дерев гриби-паразити, копав коріння.
Ще під час війни вони з хлопцями ходили на Шпиці викопувати якісь корінці в скелях, потім перетирали їх на пил і заливали то самогоном.
Згадував усе і записував.

За місяць почала повертатися сила.
Пішов до потоку і наловив стругів.
Запік на вогнищі.

Пішов іще. Забрав скільки зміг, засипав сіллю і поклав у діжку. Закопав ннподалік. Зробив мітки на дереві.
Через тиждень вирішив вполювати косулю. Зайшов далеко, щоб хтось випадково не почув постріли.
Вполював.

Частину відніс у схрон і повісив сушити, іншу засипав сіллю і теж закопав.
Так минуло літо, потім осінь.
Олекса одужав і почав набирати вагу.
Жодного разу він не бачив людей.
І не хотів бачити.

Запасів на зиму було вдосталь, одяг знайшов на старих воєнних тайниках.
Коли випав перший сніг, Олекса вперше вирішив піти в найближче село і побачити людей.
Узяв мішечок сухих грибів і вирушив як тільки зійшло сонце.
За шість годин дійшов, знайшов церкву, поговорив з якоюсь бабусею, довідався де базар.

Торгували лише три жінки. Зелень, яблука, гриби. Запитав ціну і запропонував свої грибочки за третину ціни. Одна жіночка погодилася.
Він одержав перший свій карбованець і тридцять копійок за останні двадцять п`ять років.
Вперше в житті Олекса зайшов у магазин. Купив на всі гроші борошно і попросив кілька старих газет, в які продавчиня загортала покупцям цукерки чи печиво.

Потім повернувся до тієї жінки, якій продав гриби і запитав, де можна купити курчат і теля. І за яку ціну.
Виявилося, що теля він не купить ніколи, а за курчат варто поборотися. Запропонував жінці цілий міх грибів за трьох курчат і півника. Та погодилася і веліла прийти завтра зранку.
Посміхнулася і промовила — я Маріка, ми з Ясенів прийшли. А ви відків, вуйку?
Олексу ніхто ніколи не називав вуйком. Останнє звернення, яке він пам’ятав, було звернення батька, — синку..
В на шахті його називали бендерою.

Від несподіванки Олекса бовкнув — я ні звідків, жию в горах, пані, роб‘ю лікарства.
Я сі Олексов називаю.

Завтра сі здибаєм, файно дєкую.
Додому він дійшов так легко, як в дитинстві.
Ішов і мріяв, як завтра принесе в схрон курчат, як годуватиме їх, як розмовлятиме з півником і курочками про життя.
Він навіть не здогадувався, що завтра принесе йому не лише курчат, але й назавжди знову змінить його життя .

P.S. Кому цікаво, чим завершиться ця історія, дочекайтеся завтра.

Світлина від Андрія Боєчка.

Джерело