Військовий хірург пішов на фронт добровольцем слідом за старшими братами. Його золоті руки зробили безліч вдалих операцій

Новости

‎Катерина Василівна‎

Його руки врятували життя не одному воїнові. Одного разу йому довелося лікувати пораненого брата. Володимир Майкут, військовий хірург. Пішов на фронт добровольцем слідом за старшими братами. Його золоті руки зробили безліч вдалих операцій нашим бійцям. Під обстрілами, у напівзруйнованих лікарнях.

Загрузка...

Вдячні усій вашій родині, Лікарю!

***********

Хірург Володимир Майкут: «На війні побоювався думки: що буду робити, якщо на операційний стіл потрапить якийсь з моїх братів? А так і сталося…»

За словами начальника ВМКЦ ЗР полковника медичної служби Івана Гайди, за час бойових дій на Донбасі у львівському госпіталі з’явилась плеяда молодих лікарів-професіоналів, які врятували життя не одній сотні українських солдатів та офіцерів. Один з таких фахівців — 29-річний судинний хірург, ординатор відділення рентген-ендоваскулярної хірургії майор медичної служби Володимир Майкут.
Коли розпочались бої на Донбасі, першим у зону АТО вирушив старший брат Володимира — прикордонник. До слова, всі три брати Майкути виконували завдання в зоні АТО.

— Наш середній брат — людина не військова, має мирну професію, — розповідає хірург Володимир Майкут. — Але не став відсиджуватись удома, призвався до війська добровольцем і також воював. Тож і я, щоб бути поряд з родиною, вирушив за старшими братами. Восени 2014 року потрапив у сектор «М», де у складі групи військових лікарів працював на базі Маріупольської центральної районної лікарні. Про те, що ми всі троє на фронті, мама, звичайно, не знала. Можливо, здогадувалась, адже стільки часу «на полігоні», як ми їй казали, всі три одночасно бути не можуть.

Тоді на Маріупольському напрямі велися запеклі бої. Поранених і травмованих з передової звозили до міста. То ж групі військових лікарів роботи вистачало.

— На той час у мене самостійної практики як судинного хірурга було близько року, — говорить лікар. — Одна річ, коли ти працюєш у мирних умовах, в команді із корифеями цієї справи. До АТО я неодноразово входив до групи і оперував разом із заслуженим лікарем України, хірургом вищої категорії полковником медслужби Михайлом Сироїдом, який передавав нам свій чималий досвід. Під час відрядження в зону АТО вперше мав справу зі справжньою бойовою травмою, яку до того бачив на картинках у підручниках. Ніколи не забуду свого першого бійця із важким вогнепальним пораненням. Коли непритомного і закривавленого солдата кладуть на операційний стіл, спочатку — шок, ступор. Потім розумієш, що із судинних хірургів ти один на багато кілометрів фронту, тож колеги по групі, а нас було п’ятеро, дивляться на тебе і чекають конкретних дій. Тому зібрався. Операція пройшла вдало, боєць вижив.

— Перебуваючи на фронті, я завжди переймався думкою: що ж буду робити, якщо на операційний стіл потрапить якийсь з моїх братів, — каже він. — Та доля таки підкинула мені таке випробування. Уявіть мій внутрішній стан, коли одного разу до нашої реанімації доставили… мого старшого брата-прикордонника. Це був серйозний іспит для мене. Але, дякувати Богу, все минулось! Брат одужав і зараз продовжує службу в лавах захисників кордону.

Згодом були інші відрядження. Володимиру довелося попрацювати судинним хірургом не лише на базі райлікарні в Маріуполі, але й у складі мобільної групи підсилення в ОТУ Донецьк від Попасної до Авдіївки, де бої не вщухали. До слова, саме майор медслужби Майкут разом із директором Військово-медичного департаменту, заслуженим хірургом України генерал-майором медичної служби Андрієм Вербою робив екстрену операцію пораненому на околицях Авдіївки осколками міни в обидві ноги офіцеру-десантнику. На той час у напівзруйнованій лікарні міста залишалося лише 20% медперсоналу і те, що група військових лікарів-хірургів опинилася поряд, фактично врятувало офіцеру ВДВ життя.

— На Донецькому напрямі був такий випадок, — ділиться спогадами хірург. — До нас у Бахмутівську ЦРЛ привезли бійця. Дуже складні комбіновані бойові травми. Ми зробили все можливе, але боєць помер. Хлопець молодий, 24 роки. Наступного дня до лікарні приїхала його дівчина. Про біду ще не знала. Вона запитує нас, в якій палаті лежить її коханий. А ми …не можемо зібратися з думками і силами, щоб повідомити їй страшну новину. Зрештою мені як старшому довелося виконати цю страшну місію. Після того деякий час не могли й розмовляти, «перетравлюючи» в собі цей негативний досвід. Виявляється, навіть жахи війни не можуть обростити серце «бронею». Ми, військові лікарі, також люди, які мають почуття.

Кожне відрядження у фронтові госпіталі збагачує молодого судинного хірурга новим досвідом. Зі слів офіцера-медика, ще із першого відрядження він почав збирати фотоархів. Зараз у ньому сотні фотографій. На світлинах — основні моменти проведення операцій, найбільш «цікаві» з позицій хірургії випадки. Пересічній людині на них краще не дивитися. Крім крові, рваної людської плоті та дроблених кісток нічого не побачиш. Однак для фахівця це унікальне джерело інформації.

— Коли з’явиться можливість, ці фотоматеріали обов’язково будуть використані в написанні наукової праці, — зазначає майор медслужби Володимир Майкут. — На жаль, кожна війна стає каталізатором прогресу в медицині. Бойові дії на Сході України суттєво посприяли розвитку української хірургії у подоланні наслідків складних бойових травм. Хочеться передати вже свій унікальний досвід колегам, адже колись, можливо, ці знання дозволять врятувати чиєсь життя.

Володимир СКОРОСТЕЦЬКИЙ

Джерело

Загрузка...