Puer

Минув тиждень, як Туреччину й Сирію накрив смертоносний землетрус, внаслідок якого загинули тисячі людей. Але серед відчаю й втрат були також історії дивовижного порятунку. Ось одна з них.

27 січня Некла Камуз народила сина і назвала його Ягіз, що означає “хоробрий”.

За 10 днів, о 04:17 за місцевим часом, Некла прокинулась, щоб погодувати сина. А за кілька хвилин вони з малюком вже лежали під грудами щебеню.

Некла і її родина мешкали на другому поверсі сучасного п’ятиповерхового будинку у місті Самандаг на півдні Туреччини. За її словами, це була “гарна будівля”, і вона почувалась там у безпеці.

Того ранку вона й гадки не мала, що їхній район пошматує землетрус, і майже всі будівлі будуть пошкоджені й зруйновані.

“Коли я відчула поштовхи, то кинулась до чоловіка, який був в іншій кімнаті, і він хотів зробити те саме”, – згадує жінка.

“Але коли він спробував підійти до мене з нашим старшим сином, на них впала шафа, і вони не могли більше рухатись”.

“У міру того, як землетрус посилювався, обвалилась стіна, кімната трусилась, а будівля змінювала своє положення. Коли все зупинилось, я не зрозуміла, що впала на нижній поверх. Тому кликала їх, але відповіді не було”.

33-річна жінка виявила, що лежить з дитиною на грудях. Шафа, що впала поруч, врятувала їхнє життя, не давши великій бетонній плиті розчавити їх.

У такому стані мати й дитина пролежали майже чотири дні.

День перший

Некла не бачила нічого, окрім “чорної суцільної темряви”. Щоб зрозуміти, що відбувається, їй довелося покладатись на інші органи чуття.

Вона відразу помітила, що Ягіз дихає і дуже зраділа.

Через пил було важко дихати, але поступово все заспокоїлось і пил осів.

Було відчуття, що вона лежить на дитячих іграшках, але влаштуватись зручніше можливості не було.

Вдалині лунали голоси. Некла намагалась кликати на допомогу.

“Там хтось є? Мене хтось чує?” — кричала вона.

Коли це не спрацювало, вона взяла дрібні уламки і стукала ними по шафі, сподіваючись, що так її краще почують.

Але відповіді не було.

Некла зрозуміла, що їх, можливо, не знайдуть.

“Я була дуже налякана”, — згадує вона.

Життя під землею

У темряві під уламками Некла втратила відчуття часу.

Вона й уявити не могла, що опиниться у такій ситуації.

“У вас зазвичай стільки планів, коли народжується дитина, а потім… раптом ви опиняєтесь під завалами”.

Але треба було доглядати за Ягізом. На щастя, Некла могла годувати його грудьми.

Води і їжі не було. У відчаї жінка марно намагалась випити власного грудного молока.

Над головою лунали кроки й голоси, але десь далеко і приглушено.

Тоді вона вирішила економити сили і мовчати, поки не почує, що звуки поруч.

Вона постійно думала про свою сім’ю — про маленького Ягіза, про чоловіка і їхнього старшого сина, що загубилися десь у руїнах.

Вона також хвилювалась про інших близьких, які, ймовірно, постраждали від землетрусу.

Некла думала, що не вибереться з-під уламків, але присутність Ягіза допомагала не втрачати надію.

Хлопчик майже постійно спав, а коли прокидався і починав плакати, вона мовчки годувала його, доки він не заспокоювався.

Порятунок

Так під землею минули майже чотири дні. Раптом Некла почула гавкіт собак. Вона подумала, що їй це, можливо, сниться, чи вона марить.

За гавкотом почулися голоси.

“З тобою все гаразд? Якщо так, постукай один раз, – крикнув хтось. – З якої ти квартири?”

Темряву порушило світло ліхтаря.

Їх знайшли.

Коли рятувальники запитали про вік Ягіза, Некла розгубилась. Вона знала лише, що коли стався землетрус, йому було 10 днів.

Ягіза передали рятувальникам, а Неклу винесли на ношах. Серед великого натовпу вона не могла впізнати жодного обличчя.

У “швидкій” жінка намагалась дізнатись, чи вдалося врятувати її старшого сина.

Після завалів

В лікарні Неклу зустріли рідні, які розповіли їй, що її чоловіка Ірфана та трирічного сина Їгіта Керіма також дістали з-під завалів.

Вони отримали серйозні травми ніг, тому їх перевели до іншої лікарні в провінції Адана.

Примітно, що Некла й Ягіз не зазнали серйозних тілесних ушкоджень. Їх протримали в лікарні 24 години і виписали.

Будинок Некли повністю зруйнований і повертатись їй нікуди. Родичі влаштували її в імпровізований синій намет з дерева і брезенту. Там тимчасово мешкають 13 людей – усі вони втратили житло.

Люди підтримують одне одного, варять каву на невеликій плиті, грають у шахи й діляться своїми історіями.

Некла намагається змиритись з тим, що сталося. Вона каже, що своїм порятунком завдячує Ягізу.

“Гадаю, якби в моєї дитини не вистачило б сил, щоб впоратись із цим, я б теж не змогла”, — пояснює вона.

Її єдина мрія, щоб син ніколи не пережив нічого подібного.

“Я дуже рада, що він маленький і нічого не пам’ятає”, – каже вона.

Дзвонить телефон, обличчя Некли осяює посмішка. З лікарняного ліжка її вітають Ірфан та Їгіт Керім.

“Привіт, воїне! Як ти, синку?” – звертається Ірфан до крихітного Ягіза через екран.

Додатковий репортаж Емраха Булута.