Я думаю, метою було відстріляти найбільших відчайдух, найбільш сміливих, а інші злякаються.
Але виявилося, що перестріляти відчайдух не вийшло, бо підходили нові і нові.
Зі сторони Жовтневого ми якраз укріпляли передові позиції.
Перестав відповідати Устимів телефон, і мені подзвонили і сказали: «Володя, чи є коло тебе Устим?».
Я кажу: «Не відповідає його телефон». Мені сказали: «Володю, в Інтернеті біжить стрічка, що Устим загинув».
І тоді я покинув бій і почав шукати сина.
Побіг дивитися під стелу, де лежали загиблі. Кожне простирадло було важко піднімати, тому що обривалося серце.
Кожен раз я молився, щоб це був не він. Після того побіг до КМДА, і там його не найшов.
Після того побіг до Лядських воріт біля архангела Михаїла – не знайшов Устима й там.
Після того в Михайлівський собор – не найшов і там сина. Звідти я побіг в Український дім – не знайшов і там.
І вже там мені передзвонили, сказали, що Устим знаходиться в готелі «Україна». […]
Мені дуже врізалися в пам’ять слова, що Устимчик дбав і про тих, хто оточував його на барикадах. Щоб їх не лякати, він просив у випадку небезпеки кричати йому і друзям, що небо падає.
Це давало б йому знак, що небезпека, треба йти вперед і не лякати інших.
«Небо падає» – мабуть, буде стояти у мене постійно в вухах, тому що воно впало на нього.
Але він буде його тримати для нас.
20 лютого
У блакитній касці — Устим Голоднюк, 19 років. Вулиця Інститутська, 20 лютого 2014
ВОЛОДИМИР ГОЛОДНЮК
