Puer

Сьогодні, 18 січня, у Броварах сталася жахлива трагедія: вертоліт, на борту якого перебував, зокрема, голова МВС Денис Монастирський, впав безпосередньо на дитячий садок, забравши із собою щонайменше 14 невинних життів. Кореспондент УНІАН волею випадку став безпосереднім свідком цієї катастрофи.

Сьогодні у моєї сім’ї другий день народження… Хоча ще кілька годин тому це був звичайнісінький ранок, як і безліч до цього. Ми з чоловіком, як завжди, збиралися відводити дітей до їхніх навчальних закладів: сина Вову, семи років, до школи, а п’ятирічну доньку Поліну – у садок. Той самий садок, де вже за 15 хвилин трапиться жахлива трагедія, що переверне догори дриґом життя багатьох сімей.

Бровари – невелике місто-супутник Києва, де усе знаходиться у пішій доступності. Так і наші школа та садок розташовані дуже близько від дому, усього в 10 хвилинах.

Ніколи не думала, що радітиму відключенню світла, але саме воно нас сьогодні врятувало від найгіршого, змусивши спускатися з 15 поверху пішки та затримавши на 3 хвилини. Думаєте, 3 хвилини – нічого не вирішують? Еге ж, і я так думала. Але в ситуаціях, як сьогодні, саме від них може залежати житимеш ти, або помреш.

Вийшовши з дому, ми відмітили, що вулиці застилає дуже густий туман, ховаючи верхні поверхи житлових будівель, наче під пухнасту ковдру. Дійшовши нашим звичним шляхом до школи, ми попрощалися з сином біля воріт та попрямували із донькою далі до садочку, що розташований дуже близько, усього у 100 метрах.

Усе видавалося доволі звичним, аж тут ми почули звук гелікоптера, що наближається.

“Мабуть, у такий туман складно літати. Дивно”, – зауважив мій чоловік.

Звук наростав, ставав дедалі гучнішим. Усе трапилося надто швидко, буквально за секунди, які навіть неможливо усвідомити. Крізь товщу туману ми не могли побачити гелікоптер аж до моменту його падіння… Падіння безпосередньо на садочок, до якого ми вже наблизилися впритул. Пам’ятаю, що цей гелікоптер був великий, червоного кольору.

А далі туман ніби сповив усю мене, застелив розум, і усі подальші дії відбувалися на автоматі.

Ми з донькою і чоловіком впали на землю, закриваючи голови руками, а навколо нас сипалися палаючі уламки. Я бачила, що вертоліт впав безпосередньо на місце, де мала бути наша група, на дітей та їхніх батьків, і від усвідомлення цього крик неконтрольовано виривався з грудей.

Відлік йшов на секунди. Ми схопилися та, не обертаючись, побігли назад, до школи. Разом із нами бігли й інші люди, усі вони кричали, плакали, не тямили себе від жаху.

Сина ми знайшли у вестибюлі школи, він був наляканий та увесь у сльозах.

“Мамо, я думав, що ви загинули”, – тремтячим голосом сказав Вова, коли я міцно-міцно його обійняла.

Він побачив вертоліт з вікна саме тоді, коли той боком летів на садок, і уявив найгірше.

У момент, коли ми забігли до школи, персонал якраз відводив дітей з класів до укриття. Ніхто досі до кінця не розумів, що відбувається.

Трохи заспокоївши сина, ми стрімголов побігли додому, не пам’ятаючи себе. У такому стані здавалося, що найгірше ще попереду, що падіння вертольоту – це лише початок чогось невідворотного. Було абсолютне відчуття нереальності того, що коїться.