Міністр освіти. Павло Тичина 1921 рік: «І нема тієї сили, Що змогла б нас подолать, Бо великий, любий Сталін Учить нас перемагать!»

Новости

Aleksei Bobrovnikov

Самое страшное не умереть, нет.

Никогда лично не боялся смерти. Умирать долго — да. Быстро? Похер, хоть завтра.
Самое страшное — стать коллаборационистом, пи//расом внутри себя, продаться мрази, отдающей преступные приказы и задавить в себе голос совести.

Интересно, как с этим внутри себя боролись люди, продолжившие писать лесть режиму, зная правду.
Эти стихи украинец Павло Тычына писал о голоде начала 20х, но они невероятно метко отражают суть событий десять лет спустя.

Да, нет никого в большей степени ответственного за голодомор 1932-33, чем кремлёвское руководство.
Но есть ли кто-то, кто вызывает большее отвращение, чем те коллаборанты, кто выполняли приказы на местах; хохлы-приспособленцы, экзекуторы и певцы нового режима?

Риторический вопрос…

///

Загупало в двері прикладом

Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.
— Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? —
Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!

Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок…
Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними.
Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,
два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.

— Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? —
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо.
Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно.
Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,
і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.

Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно.
— Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?
— Отак і живу я…— та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?
Хрипкий, а тремтючий, веселий.— Та так і живу,— проспівала.
Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?

Загрузка...

Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая.
Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут полоснула —
затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, їй-богу…
Отак і живу,— проспівала.— Отак, удова молодая,—
і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.

Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.
Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно.
Заплакала б тяжко — не може, лиш б’ється об піл головою:
— Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! —
Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.

А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають.

П. Тичина, 1921 р.

ПІСНЯ ПРО СТАЛІНА

Гей, несись наш спів над морем,
В небо синє долітай,
Ми про Сталіна співаєм,
Про наш рідний, любий край.

Пісні линуть понад морем,
І дзвенять вони в степах,
Золотеє наше поле
Все в могутніх тракторах.

Сонце ясне, світ веселий
Сяє нам тепер з Кремля,
І радіють ниви й луки,
Вся колгоспная земля.

Скрізь, куди погляне око, —
Творча праця, творчий труд,
В небі срібні самольоти
Наше щастя стережуть.

І нема тієї сили,
Що змогла б нас подолать,
Бо великий, любий Сталін
Учить нас перемагать!

***

П. Тичина.
Рік написання достеменно невідомий. У 1941 р. П. Тичина отримав сталінську премію.

Джерело