Пам’ятаймо! За одну добу 20 липня 1941 р. Нквс розстріляло 767 в’язнів пересильної тюрми в Умані!

Новости

Oleg Veremiyenko

Уманська трагедія

За одну лише добу 20 липня 1941 р. Нквс розстріляло 767 (сімсот шістьдесят сім) в’язнів пересильної тюрми в Умані!

На території тюрми Умані — було виявлено поховання, де нарахували щонайменше 860 (вісімсот шістьдесят) тіл закатованих-замордованик нкведистами в»язнів. Половина — були з Уманщини-Черкащини, половина — з Чорткова\Західної України\.

Витяг зі статті Овсієнка:

«сімнадцять днів , пішки , скривавлені , голодні ,босі , без води , біля тисячі в’язнів пройшли кривавою дорогою довжиною в 450 кілометрів , щоб врешті решт бути розстріляними в чужому краю і заритими в сім довгих окопів. Довгі роки ні хреста , ні червоної калини , тільки трава та зелений барвінок. Але пам’ять , коли вона жива в душі хоча б однієї людини , має властивість оживати і нагадувати про себе.»

http://21.helsinki.org.ua/index.php?id=1468408910
http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/09/25/144857/
***
«Колонна невольников дошла до Умани 19 июля. Немецкие войска были уже за 25 километров от города. Две советские армии — 6-ю и 12-ю — ожидало уманское кольцо смерти… Одну ночь узники «отдохнули» в Уманской тюрьме, а 20 июля, как писала газета «Краковские вести» (№242 за 1941 год), «душегубы начали осипшими голосами выкрикивать: «Выходи по пять человек». Так пятерками стали стаскивать несчастных в подвал тюрьмы, где под неистовое многочасовое гудение моторов зверски убивали одну пятерку за другой…» Кровавую работу палачи завершили на следующий день.
А уже 31 июля 1941 года заместитель начальника тюремного управления НКВД УССР Дембохин прислал своему московскому начальнику Никольскому отчет: «20 июля 1941 г. в г. Умань расстреляно и закопано 763 з/к, осужденных и следственных по контрреволюционным статьям. Следовавшие этапом заключенные, осужденные по бытовым статьям, в количестве 64 чел. освобождены, из них 32 — поляки, временно оставлены в тюрьме г. Умань».

https://zn.ua/SOCIETY/chertkovskiy_kvadrat_smerti.html
***
Свідчення очевидців:

» Лежать в одній могилі уманські хлібороби та замордовані галицькі інтелігенти, навіки з’єднавшись крізь товщу землі і років.

Серед уманчан живуть спогади про страшні дні липня 1941 року, коли вони, як і чортківчани, приходили до тюрми, щоб впізнати рідних, щоб поховати далеких галичан.
Розповіда жителька села Кочерижці Фотина Лисяк: “розкажу про Фанасію Осипенко.

Добра була жінка. Та мала нещастя бути сусідкою Явдосі Тихоню, від якої багатьом не було спасу. Посадила вона Фанасю. Я сама бачила, як Фанася ставала в сільраді на коліна перед Явдохою: “Я ж так не казала.” А Явдоха: “Казала, казала.” Ми, сусіди, гуртом ходили до Умані, просили за Фанасію: у неї ж тоді було двоє маленьких дітей. І досі перед очима: сидять на призьбі, плачуть за мамою. Ніхто нас не послухав. Пропала Фанася. Як прийшли німці, витягли її з того страшного підвалу, обсипану вапном і сіллю. Чоловік упізнав по фуфайці і черевиках.”

Свідчить жителька цього ж села Соломія Ткач:

Загрузка...

“Павло Коробань – тодішній мій чоловік. Поженились ми незадовго до війни. Він сам з Умані, а пристав до мене в Кочережці. На фронт його не взяли – не було ока. А вже гуло за селом – німець підходив. Павло забіг у клуб і каже завклубові: “Німці вже у Христинівці.” Той заявив у сільраду. Міліціонер скував Павлу руки і відвіз в Умань. Нашій дитині тоді було якраз три дні. Взяла я її на руки і разом з свекром – в тюрму. Побачилася з Павлом. Він аж заплакав: “Дали мені ручку і підписав собі 25 років.” Не знав, що не судилося йому прожити й 25 днів. Витягли ми його з підвалу без руки – відірвали її мабуть при допитах. А впізнала я його по оці і по червоній майці – вапно її ще не всю з’їло. Тоді впізнала й Фанасію – у неї були зв’язані ноги. Поховав її чоловік. Ми ж свого Павла поховали в Умані, коло братської могили. К тих могилах – 863 душі. Різні то в’язні – і наші, з Уманського району, і привезені. Видно западинці. Свитки на них були такі без рукавів, називаються кептариками. На ногах – постоли, обмотки. А були й босі. Чоловіки і жінки. Страшно згадати.

Ще один свідок – житель с.Громи Максим Лучко:
“Я вам розкажу про нашого вчителя Григорія Степановича Зайця. Я був його учнем. Довелося мені бути й при арешті Григорія Степановича. То вже була війна, я чергував у сільраді біля телефону. Був там і черговий їздовий. Я його відпустив повечеряти. Коли приходить міліціонер і якийсь представник з району. Насілися на мене з лайкою:

— Відпустив їздового, то сам запрягай і вези до вчителя Зайця.
Поїхали. Мене залишили в сінях, а самі – до хати. Довго там нишпорили, потім вивели Григорія Степановича, відвезли в Умань. І пропав чоловік. А добрий був – це вам усі скажуть і у нашому селі, і в сусідньому Полянецькому, де Григорій Степанович також учителював. Мухи він не зобидив, і все ж знайшлася якась чорна душа – наклепала.
Розповідь продовжують дружина і дочка Г.С.Зайця. Ганна Іванівна згадує, як витягли чоловіка з того страшного підвалу, як впізнала його по хустинці, котру передала з тютюном. Лежала в тій хустинці й грудочка цукру – передавала йому, а він не з’їв, сподівався, мабуть, що випустять, беріг для дитини.

Василь Білоус, житель м.Умань:
“Більшість жінок з сусідніх сіл сиділи за те що, зібрали торбину зерна, за те, що не хотіли палити хліб на полі. Перед приходом німців прийшов наказ всіх в’язнів знищити. Разом з етапованими з Чорткова, знищено сотні жителів Уманщини. Коли людям дозволили забрати своїх вбитих родичів, то всі вжахнулися: в’язнів було поколото багнетами, деякі камерні двері були прострілені, видно розстрілювали прямо в камерах.”
Кіндрат Кіндратович (на той час було 12 років):

“Була неділя, ми поїхали на базар. Знайомий сказав, щоб поклали підводу в дворі, бо там далі забирають весь транспорт, щоб возити трупи з тюрми. Складали людей як дрова. »
http://21.helsinki.org.ua/index.php?id=1468408910
***
Ось що пишуть російські джерела:
https://d-v-sokolov.livejournal.com/24321.html
***

Джерело