Таємниця справи батька Медведчука: нацисти, ОУН, КДБ, ГПУ і Гарвард

Новости

Радіо Свобода

Повстанець чи колаборант? Навколо постаті батька українського політика Віктора Медведчука уже багато років ходить чимало легенд. На тому, що очільник «Українського вибору» є сином націоналіста, акцентував увагу навіть президент Росії та його кум Володимир Путін. Сам Медведчук не заперечує цієї версії: мовляв, батько справді був в ОУН, за що у 1940-х його, нібито, і репресувала радянська влада. Натомість історик Дмитро Чобіт ще у 2001 році висунув припущення, що Володимир Медведчук «мав пряму причетність до примусового виселення з України не менше двох тисяч своїх земляків», а до ОУН не мав жодного стосунку.

Працюючи зі справами репресованих українців, Радіо Свобода вирішило розшукати і архівно-слідчі матеріали щодо батька Віктора Медведчука. Тож ким насправді був цей чоловік і чому вже після його смерті цією справою цікавились МВС УРСР та КДБ, а пізніше – Військова та Генеральна прокуратура України, і яким чином та навіщо копія цих документів потрапила до США?

Віктор Медведчук – український націоналіст, переконує президент Росії Володимир Путін.

«Не секрет, що його батько був активним діячем ОУН, був засуджений радянським судом, сидів у тюрмі і був висланий у заслання»​, – заявляв очільник Росії влітку 2017 року.

Сам Медведчук себе націоналістом хоч і «не вважає», утім, підтверджує, що батько, мовляв, справді постраждав через «свої переконання», через які згодом вже, нібито, постраждав і він як його син.

«У радянські роки я був адвокатом, а не слідчим. Хоча, до речі, дуже хотів стати слідчим. Але не міг з відомих причин», – пояснював Віктор Медведчук у 2001 році.

Під «відомими причинами» він мав на увазі саме біографію батька, засудженого у 1944-му до 8 років позбавлення волі.

Кримінальне минуле Володимира Медведчука свого часу стало «справжнім ударом» для сина, який прагнув кар’єри у правоохоронних органах Радянського Cоюзу, стверджує історик Дмитро Чобіт. За його словами, саме це не дозволило Віктору вступити у 1971-му до Вищої школи міліції.

Відділ кадрів київського Управління внутрішніх справ і справді піднімав влітку того року під час вступної кампанії справу Володимира Медведчука для «вирішення справи по суті» щодо його сина.

«Вже перед екзаменами молодого абітурієнта запросили до першого відділу і пояснили, що з такою родослівною, як у нього, йому не лише у Вищу школу міліції, але й у будь-який радянський вуз вступити буде важко», – резюмує дослідник біографії Віктора Медведчука Дмитро Чобіт.

Загрузка...

Сергій Медведчук
На свою неуспішність в часи СРСР через минуле батька нарікає і молодший син Володимира Сергій Медведчук – екс-голова Державної податкової адміністрації у Львівській області, а нині бізнесмен.

«Продовжувати кар’єру по партійній лінії можливості у мене не було, в КПРС мене не взяли. Причина – в батьку, через якого і у мене, і у Віктора було чимало проблем в радянські часи», – пояснював він.

При цьому Медведчуки запевняють, що батько ніколи не ділився з ними своїм минулим, бо «оберігав від політики».

Що ж за історію намагався приховати від родини Володимир Медведчук?

Радіо Свобода вирішило отримати на це відповідь, ознайомившись в архіві СБУ зі слідчими матеріалами щодо нього. Справа виявилась груповою: разом з Медведчуком у ній проходило десятеро осіб. Їх звинувачували у пособництві окупантам, зв’язках із українським національним підпіллям.

Варто зазначити, що вже після смерті Володимира Медведчука ці матеріали неодноразово піднімало КДБ, а згодом і Військова та навіть Генеральна прокуратури України. Окрім того, вже у 2010 році їхня копія дивним чином опинилася в Гарварді не без участі колишнього заступника Віктора Медведчука в Адміністрації президента Кучми. Але про все по порядку.

ОКУПАЦІЙНИЙ ДОБРОВОЛЕЦЬ

Було 23 лютого 1944-го, коли старший слідчий відділу контррозвідки «СМЕРШ», капітан Васильченко прийшов з обшуком до 26-річного мешканця житомирського села Корнин Володимира Медведчука.

Про це затримання він особисто клопотав напередодні у свого начальника, капітана Пугачова, наголошуючи, що «злочинна діяльність Медведчука вимагає всесторонньої перевірки і розслідування», а тому цю людину варто взяти під варту «для з’ясування особи».

Володимиру Медведчуку інкримінували три статті: збройне повстання, антирадянську пропаганду та агітацію і участь у контрреволюційній організації. Ким же він був і чим займався, що викликав підозру? Відповідь на це питання можна знайти у протоколах його допиту.

Слідчому затриманий розповідав, що почав працювати з 15 років: був діловодом у місцевій райуправі, але недовго, бо вже за рік вимушено залишив посаду через хворобу. Інвалід з дитинства (мав зламаний хребет ледь не від народження) він захворів на туберкульоз кісток (правої п’яткової кістки та кульшового суглобу) і поїхав на лікування до Київського ортопедичного інституту.

Майже чотири роки знадобилось Медведчуку, щоб повернутися до активної діяльності: лише у 1938-му він зміг поновитися в райуправі (щоправда, вже як рахівник), продовжити навчання у школі та навіть вступити у комсомол.

А далі була Друга світова. 14 липня 1941 року Корнин окупували німці. Уже в грудні Володимир Медведчук добровільно прийшов до тогочасного очільника корнинської райуправи Дятла з проханням взяти його на роботу. Йому відмовили.

Вдруге він спробував влаштуватися сюди у березні 1942-го. Цього разу голова районної управи Дмитро Грабар взяв Медведчука на посаду статистика земвідділу. У цій ролі Володимир пробув до осені, після чого, як рахівник, перевівся до фінвідділу і пропрацював там, з його слів, аж до моменту, коли Корнин залишили німецькі війська – тобто до 5 листопада 1943 року.

Але чи був причетний Медведчук протягом своєї роботи в окупаційній райуправі до вивезення місцевих мешканців на примусові роботи до Німеччини? Сам він переконував, що з трудовим відділом, який формував списки остарбайтерів, яких із Корнина з квітня 1942-го по травень 1943-го загалом вислали майже 1700, не співпрацював.

Водночас інший підозрюваний у справі – Валентин Превар, – який керував цим трудовим відділом, повідомляв, що Медведчук нехай і недовго (усього два тижні), але був одним з його писарів.

ОУНІВСЬКЕ МИНУЛЕ

Між тим короткочасна офіційна співпраця у райуправі була не усім, що поєднувало Медведчука і Превара. Як випливає з протоколів допитів, вони знали одне одного ще з дитинства.

Саме Превар, за словами Медведчука, у квітні 1942 року залучив його до Організації українських націоналістів: спочатку давав таємно читати тематичну літературу, а згодом запропонував самому долучитися до ОУН.

«… він пояснив мені, що ОУН бореться за створення самостійної України. Я йому сказав, що самостійну Україну нам не побудувати, немає сил, – розповідав Медведчук слідчому Пугачову. – Превар на це мені сказав, що зараз триває війна Німеччини з Радянським Союзом, в ОУН є українська повстанська армія, за допомогою якої ми, націоналісти, побудуємо самостійну Україну, я з цим аргументом Превара погодився і дав йому згоду стати членом ОУН».

А ось як сам Превар дещо пізніше – 8 березня 1944 року – описував мотиви залучення Медведчука: «…ближче я познайомився з Медведчуком у 1941 році, часто заходив до нього слухати радіо. Під час цих зустрічей ми вели розмови на політичні теми, де Медведчук висловлював антирадянські настрої щодо колгоспів. Бачачи його антирадянську налаштованість і знаходячись уже на той час в оунівській організації, я почав давати йому читати націоналістичну літературу».

Із протоколу очної ставки від 29 березня 1944 року між Медведчуком і Преваром випливає, що йдеться саме про бандерівську ОУН.

Чим же займався Медведчук в ОУН? До його завдань нібито входило проведення роз’яснювальної роботи серед молоді та поширення оунівських матеріалів. Він, мовляв, навіть зміг залучити двох нових членів – Тихона Глибу та Івана Мельника, ставши після цього з ініціативи Превара керівником оунівської ланки. За словами останнього, арештований також хотів залучити до ОУН жителя Мохначки на прізвище Фещук, утім йому це не вдалося.

Тим часом сам Медведчук зазначав, що Фещука залучав до ОУН не він, а вищезгаданий Мельник, і взагалі оунівські листівки він особисто поширював лише одного разу і лише у Корнині, а в інших селах цього не робив, хоч і доповідав Превару про виконання завдання.

«Особисто я після арешту і звільнення Превара німцями зрозумів, що Превар не став демонструвати активність і я почав поступово відходити від практичної діяльності. Ось чим пояснюється те, що частина оунівської літератури мною не поширювалась серед населення, хоча я мав завдання», – розповідав слідчому Медведчук.

ДЕСЯТИЛІТТЯ СКАРГ
14 квітня 1944-го Володимира Медведчука засудили до 8 років таборів та 4 років обмеження у правах.

Протягом відбування свого терміну у Херсонській закритій спецколонії для інвалідів він неодноразово намагався домогтися перерозгляду справи, пишучи касаційні скарги на ім’я генпрокурора СРСР.

У них він наголошував, що «категорично не визнає» інкримінованої йому провини, адже слідство та суд «були несправедливими» і побудованими на «голослівних припущеннях». Запевняв, що на окупованій території лишився через свою інвалідність, а в райуправі у той час «лише вчився на рахівника» і, начебто, навіть «допоміг цілій низці молодих людей ухилитися від відправлення на примусові роботи до Німеччини». Стверджував, що хоч і читав разом із Глибою та Мельником націоналістичну літературу, але ніхто з них «не поділяв цих поглядів» і не мав наміру приєднуватись до ОУН.

«Я непомітно для себе опинився через свою легковажність і легкодушність у полоні ворога, від якого піти було небезпечно, бо у них існував, якщо можна так висловитися, лозунг: «Хто одного разу зазирнув у наше підпілля, той повинен працювати на нашу користь або загинути», – писав Медведчук.

У скарзі за 1947 рік він стверджував, що, нібито, «повернув всі до єдиної» видані йому Преваром пропагандистські листівки, а вже в аналогічному листі за 1955 рік зазначав, що насправді їх спалював.

Щоб підвищити ймовірність перерозгляду справи, Медведчук апелював і до свого тяжкого фізичного стану, акцентуючи, що подальший строк відбування йому, інваліду, «видається непосильним». Утім, це не допомогло і вирок залишили в силі.

Після відбуття усього 8-річного терміну Володимира Медведчука відправили до Красноярського краю, звідки він продовжив писати свої скарги, але вже з проханням про реабілітацію.

Так, наприклад, у листі за 1955 рік він запевняв генпрокурора СРСР, що до початку німецько-радянської війни «навіть не знав» про таку організацію, як ОУН, і «ніколи її членом не був та не думав бути».

Але вже у грудні 1961-го у скарзі на ім’я голови Ради Міністрів СРСР і першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова Медведчук знову стверджував, що в ОУН таки був, але переконував, що залучили його туди насильно.

«Пропозиція була зроблена спеціально в присутності незнайомого мені чоловіка, який на це заявив: «От так, друже, вибирай для себе, що краще: жити або не жити, тому що ми є людьми з того підземелля, з якого виходу немає нікому, – зауважував Медведчук. – Я розгубився і дав свою згоду… Я прошу зрозуміти мене логічно правильно і, виходячи з мого психологічно-морального стану: що в такому випадку я мав робити?»

При цьому він додавав, що ніколи не відчував себе у душі та ідейному вихованні «українським буржуазним націоналістом».

«Та насправді ви тільки уявіть собі, який я з себе: сам горбатий, зріст 150 см, нога права коротша на 5 сантиметрів в стегні, не згинається і до того ж в той час я ходив на милицях і в туторі. Можете собі уявити, який з мене підпільник, і що я міг зробити, коли я на далекі відстані не міг пересуватися», – зазначав Медведчук.

Писав він і про тортури та тиск, яких зазнав від слідчих під час досудового розгляду його справи, через що потім обмовляв себе як на допитах, так і у суді, гірко плачучи. Відтак, Медведчук просив переглянути свою справу, щоб не відчувати плями, яка його «морально гнітила». Але реабілітації у той час він так і не домігся.

РЕАБІЛІТАЦІЯ «ЗА НАКАЗОМ»
Розповідаючи про батька Віктор Медведчук стверджує, що його виправдали у 1991-му. Але це неправда.

Володимира Медведчука реабілітували на 4 роки пізніше – у 1995-му – за рішенням тимчасового в.о. військового прокурора Центрального регіону України, полковника юстиції Милостивого.

Чому цього не сталося раніше, у тому ж таки 1991-му – одразу після ухвалення відповідного закону про «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні»? За словами військового прокурора у відставці Андрія Амонса, який готував виправдальний висновок у справі Володимира Медведчука, рідні чоловіка могли просто не клопотати саме у цей період про його реабілітацію.

«Якщо засуджених за статтею 54-10 тоді реабілітовували автоматично, то щодо виправдання репресованих за статтями 54-2 і 54-11 потрібно було звертатися тільки самостійно», – пояснює він.

Амонс запевняє, що Віктор Медведчук особисто його не просив реабілітувати батька.

«Це, очевидно, пов’язано з тим, що як суб’єкт Медведчук вважав, що він може спілкуватись лише з вищим керівництвом. І щодо справи його батька мені просто надійшов наказ терміново розглянути, тож я змушений був замовити її особисто, – пригадує екс-прокурор. – Ви ж бачите, що справу розглядав сам начальник відділу, а не хтось із пересічних прокурорів. Тому довелося відкласти всі інші справи і зайнятись безпосередньо Медведчуком в позачерговому порядку».

За словами Амонса, прохання розглянути справу Володимира Медведчука у 10-денний термін надійшло до нього від тодішнього військового прокурора київського військового округу генерал-майора Милостивого. Ось чому клопотання від рідних Медведчука не знайти у матеріалах самої архівно-слідчої справи.

«Я думаю, що швидше за все це був депутатський запит. Тим більше, що з терміном розгляду були поставлені чіткі рамки – кілька днів, – а ми такі винятки робили тільки для депутатів, у відповідності до закону. Не лише в прокуратурі, але і в суді», – зазначає він.

Утім, станом на 1995 рік Віктор Медведчук ще не був депутатом Верховної Ради.

«Значить, хтось його просунув, бо запит був дуже терміновий», – додає Амонс.

Він пригадує, що такий поспіх навіть поклав його тоді на лікарняне ліжко: через шалене навантаження (адже паралельно доводилось розглядати й інші справи) та великий об’єм матеріалів щодо Володимира Медведчука працювати доводилось ночами, тож згодом стався серцевий напад.

Але найбільше Амонса тоді здивувала, як він каже, байдужість сина реабілітованого.

«Якщо він звертався уже в такі інстанції, щоб швидко розглянули, а потім якось навіть не підійшов по довідку про реабілітацію… У нас зазвичай люди приходили, дехто навіть прибігав, бо вони були зацікавлені її отримати, а тут…» – зауважує екс-прокурор.

Натомість Віктор Медведчук особисто забрав з архіву СБУ паспорт, атестат батька та три медичні довідки аж у 2000-му, про що свідчить розписка.

СЛІД ГПУ
Здавалося б, історія про батька Віктора Медведчука на цьому мала б закінчитись. Утім, попереду – найцікавіше.

Поміж 825 сторінок трьох томів архівно-слідчої справи, в якій фігурує Володимир Медведчук, особливу увагу привертають два документи. Перший – датований 2005 роком. Це – звернення Генеральної прокуратури України до Галузевого державного архіву СБУ. У ньому полковник Козачук просить архівістів надати можливість представнику ГПУ ознайомитись з цими матеріалами «для складання мотивованого висновку».

Працювати зі справою тоді доручили полковнику Миколі Туркоту. Він підтвердив, що дійсно вивчав ці архівні матеріали «і виконав свої службові обов’язки від А до Я», однак надати будь-які деталі відмовився, пославшись на те, що йому потрібен дозвіл від керівництва.

Радіо Свобода надіслало запит з відповідним проханням про коментар до ГПУ, утім, речник Генпрокуратури Андрій Лисенко повідомив, що інформація, якою володіє Туркот, має обмежений доступ і тому розголошувати її журналістам вони не будуть.

СЛІД КДБ
Але більш цікавим виглядає інший документ, в якому фігурують прізвища представників 2-го і 5-го управління КДБ УРСР. У 1981 та 1986 роках вони знайомились зі справою для складання характеристики на Медведчука. Однак, враховуючи, що Володимир на той час вже помер, з цими документами, очевидно, цікавились вже з огляду на його синів.

Радіо Свобода з’ясувало, що насправді Комітет державної безпеки цікавився справою Володимира Медведчука щонайменше чотири рази. Наприклад, у 1978 році. Ймовірно, саме через діяльність одного з синів репресованого – Віктора – який у цей час розпочинав свою кар’єру як адвокат Київської міської колегії адвокатів.

Чому саме його? Бо справу вивчали представники 5-го Управління Комітету держбезпеки, яке, зокрема, займалось дисидентами, і пізніше Віктор Медведчук вже сам брав участь у політичних процесах над інакодумцями як державний захисник.

За 4 роки, у 1981-му, документи щодо Володимира Медведчука, який на той час помер, знову витягли із шухляди. Цього разу ними зацікавилось 2-ге управління Комітету держбезпеки (фактично контррозвідка). Через усне прохання запросив їх на ознайомлення майор Юрій Климук.

Що це могло означати, на умовах анонімності пояснив колишній контррозвідник СБУ: «Чому 1981 рік і 2 управління засвітилося? Віктор Медведчук міг бути задіяний в активних заходах щодо контактів з діаспорою, яка у той час якраз намагалася вийти на допомогу радянським дисидентам. І не виключено, що якраз адвокат (Віктор Медведчук був, зокрема, адвокатом Василя Стуса, Юрія Литвина, Миколи Кунцевича та інших – ред.) використовувався в якості того контактера, який офіційно нібито міг передавати якісь дані за кордон, але насправді займався перехопленням інформації від діаспори, яку вона намагалася донести до засуджених у СРСР».

У 1986-му справа Володимира Медведчука, опинилась у Червоноармійському відділі Комітету держбезпеки міста Львова.

У той час молодший син репресованого Сергій Медведчук працював інструктором Червоноармійського райкому комсомолу Львова і якраз хотів вступити до партії, адже комсомольський вік у нього на той момент закінчувався. Ймовірно, саме тому у Комітеті знову зацікавились справою його батька (до речі, Сергія до КПРС тоді так і не взяли).

Чи справді це було так, Радіо Свобода запитало у колишнього співробітника Червоноармійського відділу КДБ у Львові Івана Кмеця, який знайомився тоді зі справою Володимира Медведчука. Утім, він стверджує, що не може пригадати навіть такого прізвища, а тому, припускає, що підстава для ознайомлення з цими документами була пересічною, не пов’язаною зі вступом до партії, а саме прохання, ймовірно, надходило від обласного управління КДБ і не було ініціативою керівництва місцевого відділу.

ПОДАРУНОК АМЕРИКАНЦЯМ
Галузевий державний архів СБУ – не єдине місце, де нині зберігається справа, в якій фігурує батько Віктора Медведчука. Її копію, наприклад, можна знайти і у бібліотеці Українського наукового інституту Гарвардського університету.


Василь Базів

У Гарварді пояснюють, що ці документи опинилися у них завдяки західному політологу Тарасу Кузьо, який у 2010 році передав їм їх як подарунок.

Кузьо каже, що робив це не з власної ініціативи, а на прохання колишнього підлеглого Медведчука Василя Базіва, якого, у свою чергу, попросив про це уже сам Віктор Медведчук. Базів теж називає себе посередником у цій справі.

«Я був тут, так би мовити, як посередник… – розповідає він. – Але я вже не пам’ятаю, хто там був ініціатором: чи Медведчук, чи Кузьо… Ні, то таки Кузьо був ініціатором передати в Гарвард, мовляв, якщо Медведчук хоче, щоб справа його батька збереглася навіки-віків, то він це може з великою радістю зробити».


Тарас Кузьо

Тарас Кузьо тим часом пояснює свою роль в цій історії так: «Базів не мав контактів на Заході і не говорив англійською, тому він почав переговори про це зі мною (єдиною знайомою йому людиною із Заходу з академічних кіл), і я запропонував передати ці матеріали до Українського наукового інституту Гарварду та редактору «Літопису УПА» Петрові Потічному. Він погодився і дав мені дві копії цієї справи. Все».

Чому Віктор Медведчук у 2010-му захотів, щоб справа його батька потрапила за кордон та ще й до Америки, проти якої він публічно виступає, Василю Базіву сказати важко. А от Тарас Кузьо вважає, що у такий спосіб цей політик, ймовірно, прагнув показати себе на Заході як націоналіста через призму справи батька.

У Гарварді тим часом зазначають, що не можуть пригадати випадків за останні 8 років, коли б дослідники цікавились у них копією цих документів та ще й виключно з огляду на постать Медведчука.

УДАВАНИЙ ГЕРОЇЗМ

А от деякі з українських істориків своєю увагою Володимира Медведчука не оминули. Наприклад, Ярослав Лялька та Павло Романюк, які героїзують його у книзі «Стара сіль: героїзм і трагедія родів Преварів, Медведчуків, Лисаків, Лазірків, Головацьких, Юрківих, Фарилів, Кудлів, Хом’яків та ін. національних подвижників», виданій у Львові у 2002 році.

Розділ, присвячений Володимиру Медведчуку відрізняється не лише його героїзацією, але і низкою неточностей. Так, наприклад, стверджується, що під час німецької окупації він нібито був заарештований гестапо або ж поширював антифашистські листівки, архівно-слідчі матеріали доводять, що це є неправдою.

Чи можна Володимира Медведчука і справді вважати героєм, пояснює дослідник історії визвольного руху Володимир В’ятрович, який свого часу теж вивчав цю справу.

«Із відомих нині архівних документів не випливає того, що він був якимось надзвичайно активним учасником підпілля. Звісно, що, можливо, на слідстві він не розповів усього, чим займався. Але з іншого боку, зараз вже мали б знайтися якісь додаткові документи про його участь в ОУН, але їх досі так і немає. Тобто, він міг мати контакти з підпіллям і співпрацювати з ним, але, очевидно, не належав до тих людей, які присвятили себе активній повстанській боротьбі», – резюмує В’ятрович.

Чому ж у такому разі Лялька і Романюк описують життєвий шлях Володимира Медведчука як героя? Відповідь дає український історик, член редколегій низки видань про український визвольний рух Микола Посівнич. Він пов’язує компліментарний характер книги з фінансуванням цього видання самими Медведчуками.

«Історія створення цієї книги бере свій початок з тих часів, коли молодший брат Медведчука Сергій активно діяв у нас на Львівщині, і треба було відбілити та показати для громади, що вони нібито великі патріоти. Саме тому вони взялися шукати в нашому національно-патріотичному середовищі тих, хто готовий був би про них написати в потрібних тонах. Ходили чутки потім, що Лялька і Романюк нібито написали це їм за дуже великі гроші на той час», – пригадує Посівнич та додає, що опісля колеги відвернулися від цих людей саме через їхню співпрацю з Медведчуками.

До слова, сам Віктор Медведчук запевняв, що, нібито, «ніколи не буде кричати на західній Україні, що постраждав через національну ідею».

*****
Отже, як випливає з аналізу справи, стверджувати, що батько Віктора Медведчука був активним учасником українського націоналістичного підпілля, не можна: його приналежність до ОУН хоч і не варто цілковито заперечувати, однак ті завдання, які він міг виконувати, аж ніяк не можна розцінювати як «боротьбу за національну ідею».

Архівні документи розповідають про нього, як про людину, котра стала заручником свого фізичного стану і власних страхів, а його касаційні скарги і прохання про реабілітацію показують непослідовність його життєвої позиції.

З іншого боку, архівно-слідчі матеріали щодо Володимира Медведчука дали змогу детальніше поглянути на те, яким чином один із його синів просувався кар’єрними сходами за часів Радянського Союзу.

«Чому Віктора Медведчука можна охарактеризувати як лояльного до радянського режиму? Це міг бути його власний протест проти батька, якого він міг звинувачувати у нещастях своєї сім’ї (наприклад, у засланні на Сибір). Або ж це міг бути просто стокгольмський синдром, коли жертва стає лояльною до свого насильника», – припускає політолог Тарас Кузьо.

Виявлені Радіо Свобода матеріали також дозволяють говорити про те, що, починаючи з 1978 року і аж до розпаду СРСР, ім’я Віктора Медведчука неодноразово згадувалось в оперативній внутрішній переписці кадебістів і деякі з її епізодів дають підстави припускати, що такий інтерес КДБ до цієї персони міг бути невипадковим.