4 Березня, 2024 5:35 pm

Я дуже довго вагалася, чи варто розказувати цю історію. Але вирішила, що треба. Дуже і дуже треба. Назву її так…

Подаємо мовою оригіналу:

“Я довго думала, чи варто розказувати цю історію. Але вирішила, що треба. Дуже і дуже треба. Назву її так. “Вбиває не мобілізація, вбиває байдужість”.

Вечір, п’ятниця, дощова погода. Як і щотижня, збираюся додому в Чоп. Автовокзал, каса, маршрутка…На зупинці стоїть зо 15 людей, і в сторінці одненький худорлявий хлопчина, років 19.

Маршрутка ще закрита, водій про щось говорить із касиром, думаю, встигаю сходити по білет. Успішно виконавши операцію, прямую до маршрутки… Люди вишикувалися у чергу… Контролерка перевіряє квитки при вході… Я стою акурат за хлопчиною…

Темно, здалеку зразу не помітила… Великий “вещь-мішок”, обсмалена форма, підкопчена шапка і, здається, злегка підгорілий бушлат. Зате берці хороші – натівські правда, видно, що і вони зазнали пригод уже…І нашивки: український стяг – на одній руці, і підрозділ – на другій (свідомо не пишу, який саме, однак підкреслю: ці – зі скромних, котрі не нитимуть, не проситимуть нічого зайвого і просто соромляться щось просити…).

Підходить його черга. Опускає голову і хоче зайти у маршрутку. На що контролерка підіймає дикий крик, мол:

– Не можна, іди в касу за білетом!

Він мовчить, опустивши голову. Нічого не вимагає і не просить – мовчить. Та кричить ще гучніше, повторюючи одне і те саме. Тут я не витримую, вступаюсь.

– Жіночко, – кажу, – ви хіба не бачите ХТО це? Хіба автостанція і водій збідніє, якщо допоможе Героєві дістатися додому? (звісно все говорила не так красно і не так спокійно, але суть – та)..

– А мене не цікавить хто це! Хочеш додому – купи білет.

Сварюся з нею ще хвилин зо п’ять. Хлопець ніяково мовчить. А за мною, НА ХВИЛИНОЧКУ, стояли з десяток людей, між іншим, і дорослих чоловіків теж. І Ніхто, НІХТО більше не вступився за юнака у злегка обгорілій формі…

Він – мокрий до ниточки, просмалений геть.. і всім оточуючим нема діла…

– Добре, у нього є білет, – випалюю.

І простягаю хлопцеві свій, показуючи, аби заходив. Обертається на мене цей… ні, не можу написати більше хлопець. Чоловік. Очі стривожені, зніяковіла усмішка… Видно, що не знає, що робити. Засовую білет у кишеню його потрепаного бушлату і ледь чи не силоміць “пхаю” в автобус.

– Добре, дівчино, тоді нікуди не їдете ви! – випалює “мила” контролерка.

– Та без питань!

Іду по інший білет, минаючи чергу байдужих і про щось хіхікаючих людей, чимчикую у касу знову. Беру білет і гордо сідаю в автобус. Тьфу, так противно на душі після цієї сцени. Гидко від байдужості людей, гидко, коли не бачать/не хочуть бачити тих, завдяки яким вони можуть отут мирно сміятися і жувати автовокзальну булочку..

БО десь там, на палаючому Сході, отакі сміливі Чоловіки охороняють наш спокій і наше мирне небо. Сідаю через прохід від нього. Звертаюся пошепки:

– Звідки?..

– Звідти живими не вертаються… – дуже хрипло каже мені.

А я сідаю на своє місце і тихо плачу. Розумію, чому він нічого не відповідав хамуватій жіночці… І ще знаю, що він дійсно з самого пекла.. додому на кілька днів.. а тут – байдужість і хамство. Як він тяжко кашляв, протягом усієї дороги!!! А у мене із кожним його “кхе-кхе” серце обливалося кров’ю….

Кидала короткі погляди і мовчки кивала з подякою… Опускав очі, усміхаючись. Вийшов раніше Чопа… І поки стояв, чекаючи зупинки автобуса, кидав погляд у мою сторону. Я ж, голосно, на всю маршрутку: “Дякуємо Тобі, хлопче!”. Автобус зупинився, він виходив, а я йому вслід: “Слава закарпатським Героям”. І він уже знадвору, певно зібравши останні сили, поміж “кхе-кхе”, відповів: “Слава Україні”…

Дорогою додому я все думала і думала: про людську байдужість, закривання очей,  оце тупориле рагульське хамство…І не кажіть про вату, про переселенців поганих, про ще якісь отакі безглузді речі – відкрийте очі НА СЕБЕ!

Подивіться навколо – на оточуючих. Та наших рагулів і місцевої “вати” – достатньо! І не соромно ж… Скажіть, ну хіба наші Захисники не варті бодай вашого “дякую”? Вашої усмішки із розумінням? Невже це так тяжко? Благо, є отакі Мужчини! Наші Хлопчики! Наші ріднесенькі захисники! Доземний уклін вам! Ми у великому боргу перед вами! А за тебе, хлопче, я тепер молитимуся. Аби повертався живим… І ніколи не зазнавав отакого… Слава тобі, Герою!”

Олександра Артюхіна

Comments (0)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *