23 Червня, 2024 9:02 pm

“Я мала бути у формі, але захотіла фату. Вдягала її під крики: “Почався штурм!” Але не наш, ворога”, – парамедикиня Євгенія “Міледі” Прокопенко

Парамедикиня Євгенія “Міледі” Прокопенко в інтерв’ю УНІАН розповіла про роботу під час евакуації поранених на фронті, стосунки з побратимами і коханим, якого зустріла на передовій, та чи хочеться у війську просто “побути дівчинкою”.

Парамедикиня Євгенія “Міледі” Прокопенко вперше потрапила в український інформпростір, як володарка титулу “Королева України-Земля-2012”.

На нашому фото одна з претенденток на цей титул дивиться на переможницю великими очима. Але якби хтось тоді зазирнув у майбутнє, певно, усмішки перетворилися б… на відпавші щелепи.

Євгенія пройшла курси такмеда, змінила сукню на кітель, а туфлі на берці. Евакуює поранених з найгарячіших місць, надає першу допомогу у дорозі та на стабпункті, на її рахунку багато врятованих життів. Але головна зміна яка сталася поза цивільним життям – кохання з першого погляду. На війні вона зустріла майбутнього чоловіка, парамедика Олександра з позивним “Рагнар”. На фронті пара й одружилася.

Головна зміна яка сталася поза цивільним життям - кохання з першого погляду / фото Євгенії Прокопенко
Головна зміна яка сталася поза цивільним життям – кохання з першого погляду / фото Євгенії Прокопенко

Євгеніє, ваш екіпаж веде статистику щодо хлопців, яким ви надавали першу допомогу, евакуювали з позицій? Скільки їх було?

Спочатку, коли 5-10-20 поранених проходило через мої руки, через наш екіпаж, то запам’ятовувала їх, намагалась навіть фотографувати собі “сотки” (“форма 100”, бланк з інформацією про пораненого, – УНІАН), щоб вести свою статистику. Але коли в тебе за день може бути до 50 поранених (різного ступеня, переважно легкі), то вже не до статистики, не до підрахунку кількості. Ти просто запам’ятовуєш обличчя, запам’ятовуєш їх очі… Тобто, запам’ятовуєш самих хлопців, а не кількість.

Але впевнений, що ти пам’ятаєш роботу з першим важким пораненим. Можеш розказати про це?

Так, це був мій другий виїзд на чергування. Приходить сповіщення, що в нас є поранений, треба виїжджати далі – на позицію, за важким (на жаль, там була, практично, ампутація руки). Ми виїхали і почався обстріл. Витягуємо з позиції пораненого, несемо до нашого пікапу L-200. Другий водій допомагає мені, тримає цього хлопця. Я на ходу щось намагаюсь зробити, перев’язати, поставити у вену катетер. І у цей час десь в 30-40 метрах від нас все починає розриватися. В нас летить земля, пісок. Кудись злітає мій шолом… Ми летимо через ці вибухи до стабпункту…

Парамедикиня поділилася, що бувають виїзди, як у голівудських блокбастерах / фото Євгенії Прокопенко
Парамедикиня поділилася, що бувають виїзди, як у голівудських блокбастерах / фото Євгенії Прокопенко

Тоді на декілька секунд з’явилось враження, що я все це вже бачила в якомусь з американських бойовиків.  Що я вже десь дивилась на те, як по піску мчить така машина, як вона лавірує, як військовий комусь надає допомогу… У мене в цей момент навіть якась така посмішка з’явилась… Що я наче в цьому всьому вже була, просто по іншій бік екрану, а тепер, ось, у реальності – те саме з дуже глибоким зануренням.

Ми того пораненого довезли, передали лікарям. Все добре, людина вижила. Але от цей евак, він запам’ятався на все життя.

А яка евакуація, робота з пораненим була для тебе найважчою?

Не дорога під обстрілами, і навіть не робота з пораненими, якими б вони важкими не були.

Прокопенко розповіла про найважчий момент за весь час служби у батальйоні / фото Євгенії Прокопенко
Прокопенко розповіла про найважчий момент за весь час служби у батальйоні / фото Євгенії Прокопенко

Найважче – коли одного разу ми вивозили тіло мого дуже близького друга. Мені не сказали, за ким я їду. Просто бачу: на броні вивозять тіло, чую позивний… Тоді світ зупинився, але треба було взяти себе в руки, стиснути кулаки та довезти його тіло. Це був найважчий момент за весь час моєї служби у батальйоні.

По-перше, це була перша смерть, яку я бачила серед своїх друзів та побратимів. По-друге, перша смерть дуже близької людини. На жаль, це закарбується в пам’яті на все життя.

Ще один момент, дуже важкий в роботі парамедика й медика – важко змусити мій екіпаж, начмеда та інших побратимів, на якийсь час забути, що я дівчина. Я постійно чую: “Дівчаткам на війни немає чого робити”, “Краще ми туди. Побережемо тебе”, “Краще ти будеш ближче до спокійного місця, аніж поїдеш туди. Там дуже-дуже-дуже б’ють”.

Зараз кожна людина, кожна жінка сама приймає рішення, де їй бути і чи займатися / фото Євгенії Прокопенко
Зараз кожна людина, кожна жінка сама приймає рішення, де їй бути і чи займатися / фото Євгенії Прокопенко

Для мене це просто неприпустимо. Я розумію, що це говориться, робиться для мого психічного, психологічного здоров’я, згодна, що я майбутня мати.  Але зараз кожна людина, кожна жінка сама приймає рішення, де їй бути і чи займатися. Я знаю, що в певний час я буду потрібна там, де вкрай небезпечно. Це може бути позиція, це може бути напіврозвалений підвал, де вже на тебе руйнуються ці стелі, стіни і таке інше. Але там ти забуваєш, що ти дівчина, і працюєш на рівні з чоловіками.

Тим не менше, важко бути дівчиною на війні?

Це дуже важко, бути дівчиною на війні. Дуже важко тому, що ти постійно, так чи інакше, борешся з чоловіками за своє “місце під сонцем”. Ти намагаєшся бути кращою, ніж хлопці, щоб була можливість працювати.

Це дуже важко, бути дівчиною на війні / фото Євгенії Прокопенко
Це дуже важко, бути дівчиною на війні / фото Євгенії Прокопенко

Дуже-дуже-дуже важко добитися, щоб тебе перестали постійно оберігати. Адже, коли тебе бережуть, ти не маєш змоги робити те, що в тебе там виходить краще за все – рятувати хлопців.

Але для багатьох така робота – жах. Ти, мабуть, чула від подруг з цивільного життя, що вони не розуміють, як можна кожен день дивитись на кров, ампутовані кінцівки, чути стогін. Що ти їм відповідаєш?

Не всі подруги, не всі друзі мене взагалі зрозуміли, коли я добровільно мобілізовувалась. Із багатьма людьми я перестала спілкуватись, тому що в нас дуже різні погляди на те, що треба робити і ким треба бути саме зараз.

Так, це жах. Це жах, коли ти бачиш, що людина, яка може ще жити і жити, страждає, стає інвалідом, помирає. Але, з іншого боку, більший жах – не допомагати і не бути тут, коли ти можеш рятувати.

Після війни нам знадобиться допомога психологів та психотерапевтів / фото Євгенії Прокопенко
Після війни нам знадобиться допомога психологів та психотерапевтів / фото Євгенії Прокопенко

Я розумію, що після війни нам знадобиться допомога психологів та психотерапевтів. Але я також знаю, що, якби я сиділа десь у глибокому тилу, просто за всім цим спостерігала, психологічна травма була б більша, аніж та, яку я отримую тут.

Ти кажеш, що потрібно бути як хлопці, краще, ніж хлопці. Чи бувають моменти, коли ти все ж дозволяєш собі бути жінкою?

У мене є косметичка, яку я завжди з собою вожу. Вона зі мною, де б я не була, по якій би позиції не лазила, в якому б бліндажі чи підвалі не ночувала. Там завжди є туалетна вода, туш, гігієнічна помада, крем під очі.

Коли я можу між обстрілами, між евакуаціями на 10-15 хвилин сісти з дзеркалом, привести себе до ладу, відчути себе жінкою, то отримую маленький шматочок енергетичної зарядки. Я  жінка, я хочу нею залишатися.

Парамедикиня розповіла, що знаходиться у її косметичці / фото Євгенії Прокопенко
Парамедикиня розповіла, що знаходиться у її косметичці / фото Євгенії Прокопенко

І для мене дуже дивна реакція хлопців: вони не сміються над цим, просто цього не помічають. Мабуть, розуміють, що дівчинці це потрібно, де б вона не була…

Думаю, що для багатьох цивільних читати таке дуже дивно. Скажуть: “Чого це вона з косметичкою їздить, а не воює?”. Це зможуть зрозуміти тільки ті, хто знаходиться тут, на війні. Це така дрібниця, завдяки якій ти відчуваєш себе живою, вона дуже-дуже потрібна.

Ти дозволяєш собі плакати?

Ну, я взагалі дуже емоційна людина. Для того, щоб не плакати – а таке теж буває – щоб не було цього страшного емоційного вигорання, я шукаю якусь віддушину поза службою, поза роботою. Це може бути спілкування, це можуть бути книги.

Щоб не було емоційного вигорання, жінка шукає віддушину поза службою / фото Євгенії Прокопенко
Щоб не було емоційного вигорання, жінка шукає віддушину поза службою / фото Євгенії Прокопенко

Головна віддушина для нас з Сашком (чоловік Міледі, – УНІАН)  евакуація тварин, яких ми вивезли вже понад двісті. Ми з ним взагалі намагаємося ці позитивні емоції витягнути назовні, щоб ними ж і лікуватися.

Можеш розповісти щось, що найбільше запам’яталось з евакуації тварин?

Була евакуація, ми заїхали на досить небезпечну ділянку, там “летіло” найбільше… Тваринки не завжди йдуть до рук: когось треба ловити “петлею”, когось седативити. І все дуже швидко, у “режимі польоту”. А тоді вивезли 70 тварин.

Парамедикиня допомагає з евакуацією тварин / фото Євгенії Прокопенко
Парамедикиня допомагає з евакуацією тварин / фото Євгенії Прокопенко

Насправді самі хлопці просять допомогти своїм хвостатим. На війни це не так, як у цивільному житті. Бійці майже зі сльозами в очах кажуть: “Заберіть, допоможіть”. Адже кожен вже по 2-3 тварини відправив додому, а квартири, будинки – не гумові. Намагаємось допомогти всім.

Розкажи, як ти зустріла свого майбутнього чоловіка? Пам’ятаєш вашу першу зустріч?

Звісно. Він приїжджав з екіпажем “Госпітальєрів” до іншого бату, який стояв разом з нами. І вони заїхали до нас, щоб десь знайти будиночок для ночівлі.

І ось, виходить Сашко, два метри на зріст, вітаємось, і перше, про що питаю: “Який у вас зріст?”. В той момент наші очі зустрілись, і у нього вони були такі добрі-добрі, щирі-щирі (при тому, що він виглядає дуже кремезним чоловіком)… Цей духовний, душевний зв’язок був просто з першого погляду.

Духовний, душевний зв'язок був просто з першого погляду / фото Євгенії Прокопенко
Духовний, душевний зв’язок був просто з першого погляду / фото Євгенії Прокопенко

Ми почали спілкуватись. І, дивно, але Сашко зробив пропозицію через чотири дні після знайомства: простягнув мені… кільце від гранати. Я це перевела на жарт, адже ми знайомі чотири дні, ніяких стосунків ще нема, і тут така пропозиція! Подумала: “Що там в тебе в голові?!”. Але при тому, що я цю людину взагалі не знаю, чомусь була готова сказати: “Так!”.

За півтора місяця я відчула, що це моя людина. Я тоді лежала в Дніпрі, в лікарні, з контузією та з ковідом, а Сашко був поруч. І ми вирішили, що в наш батальйон повинні повертатися вже як пара – ми повинні бути разом. Прямо з лікарні разом приїхали до комбата і попросили нас розписати.

Прямо з лікарні разом приїхали до комбата і попросили нас розписати / фото Євгенії Прокопенко
Прямо з лікарні разом приїхали до комбата і попросили нас розписати / фото Євгенії Прокопенко

Для всіх це був великий сюрприз. Хлопці, побратими, звертали на мене увагу, але я з усіма просто дружила. І тут з’явився Саша: прийшов, побачив, переміг. Йому так про це й казали.

Яким було весілля?

Це було торік, 24 грудня. В цей день зранку вдягаю фату (я повинна була бути в формі, але захотіла фату), і роблю це під крики в рації – чую, що почався штурм. Не наш, ворога! Всі залишаються на позиції, дуже багато поранених. Серед них друзі, які повинні були приїхати на весілля… Від цього просто сльози на очах. Телефоную у штаб, питаю: “Чи можемо перенести свято?”, кажу, що я з Сашком зараз готова їхати працювати, займатись евакуацією. Відповідають: “Ти з глузду з’їхала? У тебе весілля!”. І нас розписали.

На весілля приїхало мало людей / фото Євгенії Прокопенко
На весілля приїхало мало людей / фото Євгенії Прокопенко

Ми розраховували, що десь до півсотні людей могло зібратися на весіллі. А приїхало тільки вісім. Це дійсно було свято зі сльозами на очах. І, напевно, головним подарунком було те, що в той день ніхто з моїх друзів не загинув, і хоча б кількох я змогла побачити.

Риторичне питання: “Чоловік тебе захищає?”. Чи зможе він закрити тебе собою, щоб, приміром, захистити від вибуху?

Ой, Сашко постійно це робить, постійно намагається прикрити мене собою. Іноді здається, що я задихнусь або травмуюсь скоріше від того, що мене прикриває такий кремезний чоловік, аніж від вибухів.

Чоловік постійно оберігає свою дружину / фото Євгенії Прокопенко
Чоловік постійно оберігає свою дружину / фото Євгенії Прокопенко

Десь три дні тому КАБ ліг метрах в ста від нашої автівки. Ми вже чули й бачили, як він летить до нас. Саша мене прикрив, нахилився наді мною, але нас лише засипало землею, гілками. Дуже пощастило, що КАБ ліг далеченько. Ось такий приклад, зі свіжих, що мій лицар завжди зі мною, завжди мене намагається рятувати.

Екіпаж “Міледі” та “Рагнара” вже досить довго збирає гроші на новий реанімобіль. Від нього залежить, чи зможуть парамедики швидко вивезти пораненого й доправити до госпіталя, чи врятують життя.

Карта банки:

5375 4112 0946 8342

Карта приват:

5168 7451 2680 8648

Comments (0)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *