2 Липня, 2022 9:04 am

“Я реально бачив свою смерmь”: відверта історія морпіха про neккло Маріуполя, nолон і Перемогу

25-річний морський піхотинець Гліб Стрижко з Полтави, захищаючи Маріуполь, зазнав тяжких травм і опинився у полоні.

Сьогодні він відновлюється в Полтавській обласній лікарні. Говорить, Україну не перемогти, адже ми воюємо за власну свободу, а орки цього не можуть зрозуміти, бо в них її не існує.

“Двічі за годину вижив там, де точно мав померти”

Було 10 квітня. Тривав 46-й день війни. Командир відділення старший матрос Гліб Стрижко разом зі своїм підрозділом морської піхоти тримав оборону на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча.

— Парадокс ситуації полягав у тому, що путін прийшов денацифікувати Україну, а наші військові давали відсіч його армії з підприємства, яке досі називалося іменем “вождя пролетаріату”, — посміхається мій симпатичний співрозмовник, лежачи на лікарняному ліжку.

 Мені треба було спуститися з третього на перший поверх. І як тільки я вийшов на сходовий майданчик, одразу потрапив у приціл дула ворожого танка. Все сталося у долі секунди. Я реально побачив свою смерть і навіть устиг подумати: “Так ось як вона виглядає”. Далі мене засліпив вогонь і я полетів униз. Здавалося, до першого поверху летів години дві. А разом зі мною летіла розбита на куски несуча стіна.

Уламки цегли і бетону завалили молодого командира з головою. Добре, що при ньому була рація.

Морпіх Гліб Стрижко згадує, як його було поранено у бою
Морпіх Гліб Стрижко згадує, як його було поранено у бою

— Від спалаху в мене закипіли очі, тому я не міг їх розкрити і подумав, що втратив зір, — продовжує Гліб. — Знав, що від таких спалахів на близькій відстані у хлопців відшаровується сітківка або лопаються очі. Але, почувши, що мене викликають по рації, зрозумів, що залишився живим. Давай тоді кричати, щоб побратими орієнтувалися, де я. У мене сильно боліли нижня щелепа й таз, але свідомості я не втрачав. Мене дістали з-під завалу і поклали поряд. А потім один хлопець підійшов і каже: “Давай я тебе перетягну в інше місце”. І зробив це досить вчасно, тому що в те місце потрапила бомба. Двоє наших, які були там, загинули. Побачивши це, мій рятівник сказав: “Тепер ти житимеш! Бо двічі за годину вижив там, де точно мав померти”.

Гліба транспортували у госпіталь металургійного комбінату (підприємство до знищення було таким собі містом у місті). Незважаючи на отримані тяжкі травми, він не втратив свідомості. Каже, це завдяки спеціальному військовому вишколу, з якого запам’ятав, що у критичному стані потерпілий має весь час розмовляти.

На жаль, там йому нічим не могли допомогти. І, щоб врятувати життя морпіху, відправили через Червоний Хрест у тимчасово окуповану Сартану, бо на той момент Маріуполь знаходився в оточенні й на українську територію дорога була закрита.

“У донецькій лікарні санітарки відмовлялися годувати лежачих, а лікарі просто плескали по плечу й радили триматися”

У маленькій Сартані військовому з серйозними травмами теж не могли нічим зарадити. Гліба разом з дванадцятьма пораненими побратимами (найважчими був він та ще один) відвезли спочатку до Новоазовська, а звідти — в Донецьк.

— У Новоазовську мене спочатку відмовлялися навіть обстежувати, бо я розмовляю українською. Потім таки повезли на рентген, однак його результатів не повідомили, — продовжує розповідь Гліб Стрижко. — У Донецьку ставлення до українських військових було не кращим. Мене лише плескали по плечу й говорили: “Тримайся, хлопче. У тебе зламаний таз. А окуліста й стоматолога у нас немає”. Знеболювальні препарати, які мені кололи, не допомагали.

Гліб отримав тяжкі травми під час бою у Маріуполі
Гліб отримав тяжкі травми під час бою у Маріуполі

Перші три дні Гліб лежав на вузькій кушетці в коридорі. Оскільки в нього був розтрощений таз, його ноги роз’їжджалися і падали на підлогу. Це було дуже боляче. І йому часто доводилося просити ходячих повернути кінцівки на кушетку. Якось мимо проходив лікар, до якого Гліб звернуся з традиційним проханням. На диво, той проявив до нього інтерес і навіть покликав щелепно-лицьового хірурга. Той стабілізував переломлену щелепу.

— Певно, персонал не вірив у те, що ми виживемо, тому нас годували абияк, — згадує пережите мій співрозмовник. — Із-за переламаної щелепи я не міг сам їсти, а санітарки могли годувати мене з ложки, а могли не годувати. Окрім мене був ще один поранений, з простреленими руками, який не міг самостійно їсти. То нам увечері могли дати, наприклад, 7-8 ложок манки з двома кусочками хліба. Щастям було отримати три кусочки. Було, розвезуть їжу, поставлять на тумбочку, а через дві години заберуть цілою. Бо у тієї санітарки, що знаходила була на зміні й мала б нас годувати, загинув син в російсько-українській війні. Багато хто з медперсоналу в окупованому Донецьку в силу відсутності критичного мислення й елементарної культури або й просто малоосвіченості переносить свої особисті образи на поранених українських військових.

“На обмін мене з роздробленим тазом окупанти везли у кузові “Урала”

Так настало 27 квітня. Групу українських військових, що знаходились на лікуванні, в цей день відправили до в’язниці. З 20 осіб лише Гліба Стрижка винесли на ношах. Ноші поставили у проході автобуса. “Ми цього не можемо прийняти”, — спантеличені співробітники пенітенціарного закладу, яким привезли полонених, відмовилися забирати Гліба. Військові, які охороняли виписаних з лікарні бійців, змушені були завантажити немічного морпіха у “швидку” й везти у Таганрог Ростовської області. А вже звідти наступного дня його доставили літаком у Крим. Літак був повністю завантажений нашими солдатами.

— Мені не дає спокою, що зараз з тими хлопцями-морпіхами, яких нас разом вивозили з комбінату Ілліча, які залишилися у донецькій тюрмі, — зітхає Гліб. —Своє завдання вбачаю в тому, щоб зробити максимального розголосу цієї ситуації і витягнути їх звідти. Наші полонені знаходяться по тюрмах і по лікарнях на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей, у Криму, Таганрозі. Я докладатиму максимальних зусиль для їхнього повернення.

— А як тобі самому вдалося вибратися з того пекла?

— У полоні всі багато говорять, — ледь посміхається молодий чоловік. — І допитів багато, і журналістів. На одному з відео, відзнятому російськими телевізійниками, яке з’явилося на сєпарському телеграм-каналі, друзі побачили моє “інтерв’ю”, яке стало для них сигналом, що я живий. Адже практично півмісяця ніхто з рідних і близьких не знав, де я і що зі мною (мій телефон залишився десь під завалами в Маріуполі). Побратими відправляли батькам поодинокі смс-ки, що живий. Отож, за те, щоб витягнути мене з полону і щоб я не відправився до в’язниці років на 5-10, підключилось багато людей. Згодом я дізнався, що моя мама була на постійному зв’язку з віцепрем’єр-міністром — міністром з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Іриною Верещук. Так я потрапив до обмінного списку. Хоча про те, що нас везуть на обмін, дізнався від інших, хто був у кузові “Урала”. Разом зі мною туди завантажили ще трьох лежачих і вивезли на територію Запорізької області.

“Коли мене перенесли на носилках до “Газельки”, водій підійшов і каже: “Все, хлопці, видихайте! Ви в Україні”. Тут я вперше сімнадцять днів поневірянь розплакався. Сльози самі собою потекли. Чути українську мову без страху, говорити українською без страху. Це те, що в мене, було, відібрали”, — каже Гліб.

У Запоріжжі Глібу Стрижку одну за одною зробили три операції. У нього діагностували, окрім переломів кісток тазу і щелепи, струс мозку й забій грудної клітини. Він практично втратив зір, у нього сколені зуби.

“Але незламність духу ще більша, бо у мені тепер ще більше заліза й титану”, — посміхається чоловік, обережно торкаючись громіздкої металевої конструкції, що закріплена на тазових кістках. Він з нею має бути нерозлучним два місяці. Час від часу лікар підтягує в ній гайки ключем. А це означає, що кістки зростаються.

Незламність духу і невичерпний оптимізм - яскраві риси характеру Гліба
Незламність духу і невичерпний оптимізм – яскраві риси характеру Гліба

“Патріот — це той, хто любить Україну, а націоналіст — той, хто любить Україну і ще щось для неї робить”

— Що допомогло тобі перенести страшенні болі, не впасти у відчай? — звертаюсь до Гліба.

— Насамперед, віра в Бога. Я щиро молився і просив у нього дати мені сили. Бог нічого не посилає людині такого, чого вона не може витерпіти. Я розумів, що коли вижив, то не маю права здатися. Дуже підтримувало дух почуття гумору. Ну, і, звісно, гасло морпіхів “semper fidelis” — вірний завжди. Моя робота, мій обов’язок — захищати Україну. Це моя найвища життєва цінність. Відсутність сну, їжі, постійне психологічне навантаження — усе другорядне. Коли у людини є внутрішній стрижень, коли вона загартована й чітко розуміє, для чого живе, це їй допомагає.

Чим більше я дізнавалася про молодого морпіха, тим більше переконувалася, що все його попереднє життя було ніби підготовкою до цього найсерйознішого випробування. Ще в старших класах Гліб Стрижко (він закінчив Полтавську середню школу №18 і був її президентом) долучився до громадської організації “Молодіжний націоналістичний конгрес”. Саме під впливом її ідей, каже, зрозумів, що патріот — це той, хто любить Україну, а націоналіст — той, хто любить Україну і ще щось для неї робить. А гасло Революції гідності “Україна понад усе” сприйняв як найвищу цінність.

Навчаючись на історичному факультеті Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, організував молодіжний центр “Кузня української інтелігенції”, який залучав студентів до саморозвитку, проведення змістовного дозвілля. Після закінчення вишу Гліб Стрижко понад два роки працював ментором Української академії лідерства в Миколаєві, тобто, виховував майбутніх лідерів, які готові брати на себе відповідальність за державу. Зрештою, знайшов себе у військовій справі. І підійшов до цього надзвичайно відповідально.Гліб понад два роки працював ментором Української академії лідерства

— Мій старший брат Ігор, кадровий офіцер, став на захист Батьківщини в 2014 році, — розповідає Гліб. — Тоді ж пішов служити у зону бойових дій і мій вітчим. Так що в родині я був третім, хто взявся за зброю, щоб боронити Україну. Найважче, звісно, було мамі. Але це така чоловіча робота. Знаєте, кожен по-своєму відстоює свої цінності в житті, ухвалюючи для себе ті чи інші рішення. Для когось це родина, для когось — матеріальні блага, освіта тощо. Найвищою цінністю для мене є Україна. Над нею нависла небезпека, і, щоб захистити її, у мене був лише один шлях — вступити до лав Збройних сил України.

Гліб знав, де саме він може найефективнішим. Він сам вибирав, з ким йому поруч служити. Хлопець не проходив строкової служби, тому, щоб потрапити до першого окремого батальйону морської піхоти, який у 2014 році вийшов з Феодосії, півроку посилено займався фізичною підготовкою, готувався морально до навантажень. Іспити склав на відмінно, і в лютому минулого року підписав контракт із ЗСУ. Велика війна застала його підрозділ неподалік Маріуполя.

“Це не люди, а вороги. Їх треба знищувати”

— Ми знали, що росія ось-ось може напасти на Україну. Але ніхто не очікував, що війна вийде за межі Донбасу, — продовжує Гліб свою розповідь. — Я особисто ще днів три після 24 лютого не міг у це повірити. Напередодні ми отримали наказ від керівництва вимкнути телефони, бо була інформація про те, що росіяни можуть пеленгувати територію й скидати авіабомби. А о 3:30 почалося. Земля здригалася від пострілів ворожої реактивної артилерії й “Градів”. На вулиці стало світло, як удень.

— Ви мали, чим відбиватися?

— Проблем ні з озброєнням, ні з амуніцією, ні з їхньою доставкою не було. Ми отримали завдання не допустити прориву ворога й самовіддано виконували його. Відбивали й лобові атаки. Так що я бачив орків живими й мертвими.Гліб під час служби у морській піхоті

Гліб Стрижко не коментує бойових баталій навколо Маріуполя, посилаючись на те, що не володіє достатньою інформацією і що це не його компетенція. Каже, починаючи з початку широкомасштабної війни і аж до повернення у Полтаву на початку травня випав з інформаційного простору. Не знав, що у всьому світі набула популярності фраза про російський воєнний корабель. Що затримали кума путіна медведчука… Зате переконливо говорить, що у наших хлопців на війні є велика мотивація: вони б’ються за свою землю. І б’ють ворогів як справжні джентльмени: акуратно, щоб не завдати шкоди мирному населенню й цивільній інфраструктурі. “Між нашими й орківськими вояками, — каже — величезна прірва, бо ми з різних цивілізацій. Для середньостатистичного росіянина свободи не існує. Вони не можуть цього зрозуміти. І в цьому наша відмінність”.

Знаючи про те, що Гліб змалечку був послушником у Свято-Успенському кафедральному соборі в Полтаві, запитую, чи не суперечить його глибока християнська віра тому, що він узяв зброю й пішов воювати.

— Один з біблійних постулатів звучить так: “Більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх”. І я справді готовий віддати життя за своїх друзів і за Україну. А ті, хто прийшов на нашу землю, щоб відібрати у нас свободу, це не люди, а вороги. Ворогів треба знищувати. Тут усе дуже чітко і прозоро, — відповідає Гліб Стрижко.

Морпех Стрижко випромінював позитив та оптимізм і під час служби до війни
Морпех Стрижко випромінював позитив та оптимізм і під час служби до війни

А щодо планів на майбутнє, говорить лаконічно:

— Треба швидше очухуватися і — вперед! Щоб вибороти перемогу, ще треба багато працювати. А з іншими проблемами якось розберемося.

Надіслати допомогу Глібу Стрижку можна на рахунки:

ПриватБанк: 5168757424954958 або 5168752015727517

Для переказів у доларах: UA713052990262056400933556102 або 4149499373660727

Для переказів у євро: UA363052990262016400933556210 або 5168752015522710

Monobank: https://send.monobank.ua/jar/2rDpY6bNGF

PayPal: hlib.stryzhko@gmail.com

Comments (0)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *